Лариса Фесенко має 40 років педагогічного стажу. Всі ці роки вчителька працює в Лісностінківській школі на Куп’янщині, яка за роки свого існування пройшла не одну освітню реформу і вистояла в часи окупації. Не зважаючи на "російське" перше вересня, поточний навчальний рік діти закінчують за українською програмою. Та заради цього директорці закладу довелося пережити зраду колег, 45 діб російського "підвалу" і жахливу втечу в ніч деокупації Куп’янська. Її історію не можна слухати без сліз, однак не може не вражати і стійкість.
Шлях від вчительки початкової школи до директорки закладу був творчим
Ще з дитинства Лариса Фесенко мріяла стати вчителькою. Тож залізниця, яка проходила через її рідну Кругляківку, проклала шлях дівчини до Валуйського педагогічного училища. Після чотирьохрічного навчання, випускниця відмовилася отримати "підйомні" гроші, щоб відпрацьовувати їх в росії. Вона повернулася на Куп’янщину та шукала роботу в рідному краї.
У 1982 році районний відділ освіти направив її працювати в найбагатше на той час господарство "Лісна Стінка", де у 1980 році відкрилася нова школа, розрахована на 748 учнів. Дівчину вразила нова триповерхова будівля, спроєктована на зразок шкіл, що працюють в обласних центрах. Тут працював ще й інтернат, де діти не тільки навчалися, а й проживали. Згодом школа стала ліцеєм, бо в закладі відкрили підготовчі групи для дошкільнят.
Молодій вчительці було дивно, що зростаючи на іншому березі Оскола, вона зовсім не знала про сусіднє село Лісна Стінка. Та доля розпорядилася так, що саме тут вона дочекалася з армії свого чоловіка і вони вдвох створили сім’ю. Родина оселилася поблизу школи і молода вчителька з головою занурилася в омріяну професію. Викладала в початковій школи та заочно навчалася у педагогічну інституті.
"Я –людина, яка завжди йшла вперед, щось впроваджувала, в мене фантазії стільки було. Я ніколи не сиділа на місці і всіх запалювала, хто були поряд, — розповідає про себе Лариса Фесенко, — Будучи вчителькою "нульовичків", робила все, щоб якомога краще облаштувати кімнату, зверталася в радгосп за допомогою на придбання ліжечок, іграшок. Творчо організовувала навчальний процес".
Звичайно, що ініціативну працівницю помітили в районному відділі освіти, а директор школи запропонував за невелику доплату займатися ще й виховною роботою, попросив згуртувати колектив.
"Я прониклася й цією справою: сама писала сценарії, складала вірші, готувала костюми для вчителів і творчо працювала з учнями. Ми почали виїжджати на районні конкурси і стали помітними серед освітніх закладів Куп’янщини", — з гордістю згадує вчителька.
Однак на той час мама вже двох синів стала замислюватися, що від її шаленого ритму життя страждають найрідніші. Вирішила відмовитися від організаційної роботи – залишитися вчителькою початкової школи і паралельно викладати англійську мову — на той час мала вже й цю спеціальність. Із таким проханням вона й звернулася у районний відділ освіти.
Та в управлінців було інше бачення, бо незадовго до її звернення помер директор школи, якого вчителька в усьому підтримувала. Відділ освіти наполіг, щоб вона очолила заклад. І 1 вересня 2009 року Лариса Фесенко вже зустрічала директоркою Лісностінківського ліцею.
Лариса Фесенко - директорка ліцеюФото: З особистого архіву Лариси Фесенко
На посаді директорки найважче було вирішувати господарські питання
"Я ніколи не бажала працювати на керівних посадах, і мені було дуже болісно, що питання вирішили, не врахувавши мою думку і не залишивши мені варіантів для роздумів. Вдома я плакала, а чоловік сказав:"Не плач, погоджуйся, ти все одно не "потягнеш" таку махіну, через рік тебе знімуть, і будеш займатися тим, що тобі до вподоби", — згадує пані Лариса.
Однак залишати проблемні питання без уваги вчителька не звикла. Тепер уже директоркою, вона зверталася до місцевих фермерів за допомогою. І вони не відмовляли. Хтось допомагав з електрикою, хтось ремонтував водогін чи каналізацію, ремонти кабінетів робили власними силами. Лісностінківський ліцей був одним із кращих упідготовці закладів до нового навчального року.
Поточні проблеми не зупиняли колектив, і вчителі доклали максимум зусиль, щоб їхній заклад відповідав вимогам Нової Української Школи. Кабінети оздоблювали патріотичною символікою, підбирали шпалери з мапою України, в навчанні використовували новітню техніку, для отримання якої очільниця закладу докладала максимум зусиль. Напередодні 2021-2022 навчального року, директорка власноруч виклала королівську доріжку на вході до школи, а потім пишалася красою. Односельчани подейкували, якщо Лариса кине школу, заклад закриють, адже дітей в Лісній Стінці ставало все менше.
До останнього не вірила, що війна прийде на нашу землю
У селі робочий день настає завжди рано, а коли діти ще й їздять на навчання в інший населений пункт, то значно раніше. Так було і у четвер, 24 лютого 2022 року.
"Завжди боялася за здоров’я дітей, бо більшість із них приїжджали на навчання шкільним автобусом із сусідніх сіл. Переживала, щоб в дорозі нічого не трапилось, чи автобус не застряг у снігах", — говорить Лариса Володимирівна.
Того ранку діти встигли приїхати на заняття. Зібрався й колектив вчителів, директорка всіх заспокоювала, що це якесь непорозуміння і невдовзі все владнається. Та окупувавши райцентр із перших днів вторгнення, загарбники не поспішали просуватися на сільські території. Тож після невеликої перерви колектив встиг закінчити навчальний рік за українською програмою, хоча й дистанційно.
Поки був інтернет, працювали на он-лайн уроках, а коли почалися перебої зі зв’язком і зникло світло, то вчителі писали завдання дітям власноруч і розвозили по домівках. Наступного дня збирали виконані роботи і задавали нові вправи.
Влітку, в зв’язку з воєнним станом, вчителям дали лише по 24 дні відпустки, а не по 56, як було раніше. Та для Лариси Фесенко ця "відпустка" стала найдовшою за все її життя і навряд чи вона коли забудеться.
Через зраду колег земля пішла з-під ніг
Спочатку почали надходити запити від батьків та їх відмови навчати дітей в ліцеї за російською програмою. Директорка всіх заспокоювала і налаштовувала на краще. Зізнається, що й сама не вірила, що їм запропонують змінити програму. Та невдовзі староста села привіз їй листа з відділу освіти, щоб вона з’явилася в адміністрацію громади зі списком вчителів, які погодяться з 1 вересня працювати за російськими стандартами. Крім того, очільниця мала терміново подати документи своїх працівників на винагороду, тобто щоб вони отримали по 10 тисяч російських рублів.
"Я–відповідальна людина, і якщо мені дають завдання, то я повинна це зробити. Тому зібрала педагогів і персонал закладу, провела нараду і відкрито повідомила їм про те, що зараз з’ясовується, хто з них буде співпрацювати з "новою" владою, а хто ні", — згадує Лариса Володимирівна.
При цьому директорка не приховувала свою позицію:
"Все одно буде Україна, розумієте, як би там не було. Ми ж українки і українці, ми повинні достойно все це перенести, відстояти свої життєві принципи".
Зізнається, вже тоді, чи не вперше в житті, не відчула підтримки від колег. В присутності всього колективу люди мовчали, а залишившись один на один повідомляли свою думку.
"Першою в кабінет зайшла вчителька хімії та біології, чоловік якої також співробітник ліцею. Її відповідь, що ні я, ні Яків працювати не будемо, вселила впевненість".
Однак далі почалися розчарування. Продовжувати працювати з 1 вересня погодилася одна з техпрацівниць, а потім директорка отримала згоду співпрацювати з росіянами від тих, від кого ніколи не очікувала.
"Зайшла вчителька, яка пропрацювала в закладі багато років, яка вважалася кращою вчителькою — мала багато премій і високу нагороду від Міністерства освіти і науки України за патріотичне виховання дітей. Вона мала звання старшої вчительки, коли грав гімн України, вона завжди тримала руку на серці, весь час вдавала з себе патріотичну людину, і при цьому всьому сказала: я залишаюсь. У мене земля пішла з під ніг".
Від вчительки початкової школи директорка почула, що нехай її розстріляють українці, але вона все своє життя була за росію. Таким чином із 17 педагогів половина згодилася на співпрацю. Від них Лариса Фесенко відразу відчула зневагу до себе, але, незважаючи на внутрішнє розчарування, знайшла в собі сили заявити:
"Я –директорка, яку призначила українська влада, і поки я тут, то ви маєте виконувати мої доручення. А ваші добровільні згоди на співпрацю я обов’язково передам у відділ освіти".
Та ще більше розчарування очільниця Лісностінківського ліцею відчула наступного дня, коли у відділі освіти побачила, яку готовність до співпраці з ворогом виявили директори інших ліцеїв громади. Її позицію підтримали лише начальниця райвно та колега зі ще одного ліцею. Голова громади не вмовляв співпрацювати, але попередив, що він вже нічим не зможе їй допомогти.
"Я завжди розраховувала на свої сили, мені не соромно за мій вибір, і навіть якщо щось і трапиться зі мною, то я зумію себе захистити сама", — такою була відповідь директорки.
Однак вчителі з Лісностінківського ліцею, що погодилися на співпрацю, хотіли ще й винагороду в 10 тисяч російських рублів. Через те, що керівниця відмовилася оформляти їхні документи, вони написали на неї донос до фсб росії, вказавши на її проукраїнську позицію. Одна з вчительок навіть попередила, щоб Лариса Вікторівна була обережною, бо її можуть забрати на "підвал".
Попередження надійшло і від старости села, бо, як з’ясувалося пізніше, в сільській раді вже були списки проукраїнських людей.
"Це ж добре, якщо тебе зразу вб’ють, а якщо покалічать?"— заявив посадовець.
Перший раз обійшлося погрозою, та наступна скарга від колег закінчилася арештом. Зрадниці вимагали від директорки, щоб вона прийшла до ліцею і звільнила їх за угодою сторін.
"Наступного дня я рано встала, нафарбувалася, одягла сукню – мала святковий вигляд.У ліцей я запросила прийти весь колектив. Між нами відбулася відверта розмова, але жодна людина з тих, хто підписували на мене скаргу, не змогла підвести очей".
Директорка ж відмовилася робити неправомірні записи в трудових книжках і лише встигла повернутися додому, як до її двору під’їхали четверо озброєних російських військових.
Із серветки склала футболку, щоб чоловік зрозумів, що їй потрібен змінний одяг
В результаті обшуку окупанти вилучили всю українську символіку і книжки, які директорка хотіла зберегти у себе вдома. Забрали телефони і два вчительських ноутбука, які не змогли отримати їх власники.
"Двоє військових обшукували моє житло, вони по-звірячому кричали і вивертали все, що лежало в шафах. Той окупант, що стояв біля мене, намагався якомога болючіше штухорнути в бік прикладом. Інший росіянин тримав чоловіка в коридорі – він був більш спокійний і навіть порадив взяти теплий одяг", — згадує Лариса Володимирівна.
Нічого не пояснюючи, жінку заштовхали в авто, натягнули на голову мішок, зв'язали руки і повезли в невідомому напрямку, погрожуючи, що додому вона вже не повернеться.
"Була спека, і ми їхали довго, я носом відчувала запах розпеченого асфальту — була впевнена, що привезуть в Сватове і вкинуть в одну з покинутих шахт. Та врешті-решт ми опинилися в приміщенні куп'янського ізолятора, де й була облаштована катівня".
Після огляду медсестри був перший допит: "За что взяли?"
"Я не могла навіть зорієнтуватися, що відповісти, сказала за те, що я директорка української школи. Схоже, моя відповідь їх не влаштувала, і мене знову повели по коридорах", — пригадує пані Лариса.
Вона чула, як у камерах люди співали пісні. Їй здалося, що вона втратила розум. Та як з'ясувалося пізніше, співати довелося і їй. Тричі на день ув’язнені мали виконувати гімн росії, а у разі невиконання їх нещадно били.
Єдина жіноча камера була двомісною, однак час від часу там перебувало до 12 людей. В неї й заштовхали Ларису Фесенко.
"Усі сиділи на підлозі, як таргани, на нарах було тільки два спальних місця, тому тут же на підлозі і спали. Подушок не було, а були якісь брудні ковдри. В цій же камері був туалет із пошкодженим бачком для спуску води. Щоб змити унітаз, треба було набирати воду в пляшки, і при цьому поряд завжди були люди. Щоб хоч якось помитися чи попити чаю, гріли технічну воду малесеньким кип’ятильником, який потім ретельно ховали", — розповідає жінка, яка не погодилася співпрацювати з окупантами.
Лариса Фесенко відбула в камері 45 діб. Як сама зізнається, це було пекло. В переповненій камері нічим було дихати через неймовірну спеку, жінки втрачали свідомість. Вдихнути повітря можна було лише через "кормушку" в дверях, в яку зранку і ввечері подавали їжу – ложку макаронів та по два шматочки хліба. Домашню їжу ретельно перевіряли військові, приносили посуд із перемішаними котлетами чи покришеною булкою. Передачі від рідних приймали лише три дні на тиждень. Все, що було смачніше, не доходило до полонених. Чоловік Лариси Володимирівни змушений був кинути роботу, бо щоб передати пакет жінці в камеру, треба було декілька годин на день вистояти в черзі.
Родичі не мали жодного варіанту спілкування з полоненими. Мобільний зв’язок був заглушений, телефони конфісковані, кулькові ручки для передачі рідним не приймали. Щоб чоловік зрозумів, що полоненій треба принести змінний одяг, Лариса Володимирівна зробила з паперової серветки футболку і поклала її в контейнер для їжі. Співкамерниці підказали їй, що, повертаючи посуд чоловікові, можна робити знаки – наприклад, покласти туди пакетик чаю чи шматок туалетного паперу. В тих умовах жінки виживали, тільки підтримуючи одна одну, адже 24 години на добу вони перебували в камері, позбавлені можливості навіть виходити на вулицю.
Допити росіяни проводили тільки вночі, при цьому в жодному разі не можна було дивитися їм у вічі. Жінок не катували, але найтяжче було, за словами Лариси Фесенко, слухати щоночі, як катують поряд чоловіків. Після допитів їх непритомними просто витягали з катівні і вкидали в камеру.
Лариса Володимирівна пережила два допити.
"Вони не могли зрозуміти, що я просто маю свою громадянську позицію і за мною ніхто не стоїть", — згадує вчителька.
На наступному допиті жінка знайшла в собі сили запитати, чому її утримують так довго. Їй відповіли, що вона заважала працювати тим, хто погодився на співпрацю.
Ракета, що прилетіла в митницю, стала добрим знаком
Замість того, щоб налякати, вибух у приміщенні митниці викликав у полонених надію на краще. 7 вересня минулого року в коридорах катівні відбувалися дивні речі. Жінкам здалося, що окупанти кудись швидко збираються, вивозять тіла закатованих. У їхніх же камерах, навпаки, військові позакривали найменші щілини і позакривали всі замки. Людей в той день вже навіть не годували.
Ввечері ж, навпаки, все затихло, як перед негодою. Жінки постукали в стіну і почули стук у відповідь. Схоже, що в приміщеннях залишалися тільки полонені. Згодом заручниці почули, як чоловіки в сусідній камері зламали решітку, звільнилися зі своєї пастки, знайшли ключі та повідчиняли інші камери. Близько 250 людей в паніці шукали свої речі та розбігалися по домівках — російських охоронців вже не було, а приміщення заповнювалося димом.
Декільком людям, як і Ларисі Фесенко, йти було нікуди. В темряві ночі вони знайшли прихисток у церкві. Через зачинену браму жінки ставали на плечі чоловікам і перелазили у двір храму. Один із в’язнів поділився з втікачами і втікачками залишками хліба, а охоронець, який вийшов до них, зігрів чаю. Йому вони представилися біженцями з Донбасу і чоловік дозволив їм залишитись до 6 ранку.
"У думках ми всі зверталися до Бога, як і раніше, перебуваючи в камерах, ми молилися, бо надія була тільки на вищі сили", - каже пані Лариса.
Зі сходом сонця вона прийняла рішення будь-яким шляхом дістатися Лісної Стінки. На вулицях міста не було ні транспорту, ні людей. Палало приміщення друкарні, догорали рештки готелю Піраміда, по дорозі були вирви від снарядів. Вчителька вирішила йти до села пішки. Не побоялася пройти повз російський броньовик у центрі міста, біля якого стояли окупанти. На автобусній зупинці "Міський ринок" вона побачила єдину жінку, яка дивно виглядала. Почувши ж від неї звернення по імені, дуже здивувалася, а потім впізнала свою співкамерницю.
У Анжели, так звали нову знайому, був власний магазин на ринку. Збігавши вночі до своєї міської квартири, вона вирішила переховатися у заміському будинку. А щоб її не впізнали, якщо будуть шукати, змінила образ – у магазині надягла перуку та перевдягнулася у новий одяг. Їм обом було по дорозі, і Анжела запропонувала Ларисі залишитися разом з нею в її новому укритті. Та вчителька й слухати нічого не хотіла, її шлях мав довести до Лісної Стінки. Їй пощастило, що водієм авто, яке вони разом з Анжелою зупинили, був односелець Лариси, він і довіз її додому. В селі вже були українські війська, які зайшли зі сторони Борової.
Знову в українському ліцеї
Майже місяць Лариса Фесенко не виходила з двору. Зізнається, що потрібен був час, щоб відійти від всього, що з нею трапилося. Вона переважно лежала, бо від довгого сидіння в камері ослабли ноги. Було важко сприймати й те, що ті ж зрадники швидко "перевзулися" і тепер уже зустрічали українських військових, займалися їхнім розселенням.
"Не знаю звідки, але наші захисники знали про мою ситуацію, вони приходили, фотографуватися зі мною. Я ж рада була кожному з них цілувати ноги, наскільки я їм була вдячна і наскільки вони були рідні", — говорить пані Лариса.
Та незважаючи на пережите, Лариса Фесенко не втратила оптимізму. Вже незабаром директорка повернулася у покинутий ліцей. Він був у занедбаному стані, тож довелося знову стати і техпрацівницею, і охоронницею. Наводила лад, збирала батьків, бо на деокупованій території сіл Лісна Стінка, Синиха, Біле, Сенькове залишалися діти шкільного віку.
Лариса Фесенко з іноземними журналістамиФото: З особистого архіву Лариси Фесенко
"Важко було відновити навчальний процес, бо адміністрація громади ще була не сформована, не працював місцевий відділ освіти".
Директорці довелося звертатися до районної військової адміністрації та Департаменту освіти Харківської області. Для педагогів ліцею передали хромбуки. Однак очільниця закладу розподілила гаджети серед дітей, що залишалися на території громади – по одному на родину. Таким чином вдалося відновити дистанційне навчання. Вчителів директорка зібрала з усієї України, а тих, що співпрацювали з ворогом – звільнила, бо через необережність, в ліцеї вони залишили свої заяви на добровільну співпрацю з окупантами.
Діти повернулися до дистанційного навчання, а Лариса Фесенко ще й допомагає українським військовим, з якими зустрічається на життєвому шляху. На згадку дарує їм власноруч зроблені сувеніри – своєрідні обереги.
Ольга Полтавець
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
Слідкуйте за нами в Facebook!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто і район!
